Що важливо знати
Не могла не турбувати Китай оточення і в іншій країні Великого шовку - Афганістані, повністю дестабілізована в результаті виведення « прикордонного контингенту» радянських військ. Перервані зв'язки з Афганістаном після захоплення Кабула загони моджахедів в 1993 році, загострення ситуації після переходу Кабула в руки ісламського руху « Талібан», який контролював 1996 р. 93% території країни і в стані громадянської війни з підтримкою Россії та центральноазіатських республіках « Центральним альянсом», а головне, що проникало в територію СУАР уйгурів з талібських баз, що розташовані на території Афганістану і, як підозрювали в Пекіні, Пакистану, - все це створювало атмосферу невизначеності і прямих загроз інтересам безпеки КНР. Дипломатія Китаю дуже шукала зв'язок з талібським урядом « Ісламського еміра Афганістан» для встановлення з ним, після Саудівської Аравії, ОАЕ та Пакистаном, офіційними дипломатичними відносинами, свідченням чого служать переговори в Кабулі представників MID 3 лютого 1999 року, що розглядалося як вихід з режиму дипломатичної ізоляції руху « Талібан». Це підкріплялося проектом будівництва віття газопроводу Туркменістан - Афганістан - Пакистан з виходом на порт Карачі, підтриманим Пекіном і покликаним сприяти досягненню « економії » примирення всіх ворожих сторін.
Неприємність тероризму та його проявів « будь-яких форм» в умовах проникнення на територію СУАР уйгурів з талібських баз прирікало голосування представника КНР 4 листопада 1999 р. за резолюцією ООН про впровадження економічних санкцій проти руху "Талібан", що не перешкодило Пекіну в неофіційному порядку підтримувати контакти з талібами і обіцяти їм підтримку в протизаконенні санкцій ООН. Таким чином, напередодні подій 11 вересня 2001 р. на тлі офіційної озвученої MІД CR лінії рівнодійності від ворогуючих сторін, підтримки мирного регулювання конфлікту шляхом формування коаліційного уряду і принципного осуду тероризму Пекін забезпечив собі найбільш вигідні позиції в регулюванні афганської проблеми, підтримуючи інтенсивні контакти як з противниками "Талібана" і лідерів самого руху на рівні політичних емісарів та спецслужб, які є вищими за зв'язки Москви і Вашингтона. Завершуючи цю історію, ми побачимо, що, підтримавши антиталібську операцію Вашингтона, Пекін домагається, щоб США у свою чергу відвернулися від « двох стандартів», офіційно підтримали КНР у боротьбі проти синьцзянських терористів, а також сепаратистів Тибету і Тайваню.
Результат раундів, які виросли з механізму двобічного двобічного російського-китайського прикордонного переговорів, стало підписувати 26 квітня 1996 року. в Шанхаї главами п'яти країн-сосідей Б. Єльцином, Цзян Цземінем, Н. Назарбаєвим, А. Акаевим і Е. Рамоновий собор про зміцнення довіри у військовій сфері та взаємне скорочення збройних сил у районі кордону, що поклав початок формуванню регулярних контактів « Шанхайської п'ятірки». Угода передбачає загальнорепоральні за масштабами і безпрецедентні заходи щодо обмеження збройних сил та поширення озброєнь вздовж кордону, а також надає місця обмеження меж прикордонних військових доктрин, взаємного упередження та напрямку на вчення спостерігачів. Московська угода про взаємне скорочення збройних сил у районі кордону, підписана у квітні 1997 року, підтвердила відмову від застосування збройних сил, які входили в контроль, щоб завершити військову діяльність, яка загрожує іншій стороні. Воно передбачає обмін військовою інформацією, введення лімфи на будь-яку військову діяльність в 40 тис. Чел. і розширення мір довіри на демілітаризовану зону глибиною 100 км від лінії кордону на всьому її протязі в 7,5 тис. км. Найбільші труднощі з реалізації даних стали перед російським стороною, бо основні сили російських військ на сході зосереджені саме у 100-кілометровій зоні, за межами якої розташовані важкодоступні, позбавлені інфраструктури райони. Покинувши в широкому порядку, в пошуках закрити позіхання у постбіполярній геополітиці « чорні діри» на кордонах, а також не допустити, щоб прикріплялися до прилеглих районів - однієї з перспективних ресурсів планети - третіх сил, зокрема НАТО з її програмою « Партнерство в ім'я світу», « Шанхайська п'ята» стала в подальшому розвитку, с З'єднання Узбекистану є прообразом нового типу відносин і модель регіональної співпраці, яку отримали на основі найменшу назву: "шанхайський процес".
У КНР було зроблено навіть цілу мету для розробників концепції «шанхайського процесу», які очолюють Юю Суй, Чжао Хуашена, Сія Ішань, Чжанґ Бужень, Паню Гвен, які приділяють найбільше уваги у своїх роботах військової безпеки і торговельно-економічному співпраці. Створення механізму багатосторонніх консультацій « за допомогою питань безпеки, прогнозуеності, стабільності» між КНР, Россією та іншими, що мають справу з Китаєм центрально-азіатськими країнами, в умовах, коли не дозволяється встановити чиєсь контролю або поява будь-яких перекосів у правах учасників, безсумнівно, унікальне явище в історії країн Азії, яке має величезні перспективи.
Практичні пояснення
Доволі пильно за ходом прикордонного регулювання та можливими територіальними поступками на пострадському просторі стежили і на Тайвані. Гомінданська історіографія має найбільший досвід територіальної-картографічної досліджень, і навіть залишаючи історичні претензії за рільними контактами зі своїми новими партнерами на пострадському просторі, вона не поспішає повністю їх знімати. Тайбей і сьогодні не визнає ані незалежної Монголії, ані так званих « нерівноправних договорів ». Наприклад, на острові можуть періодично передаватися карти « найтраченіших територій» часів цинського і навіть юаньського Китаю. Це доречно нагадати, що будь-яка формула майбутнього регулювання проблеми « Великого Китаю» не виключає можливості реанімації висунення китайського територіального тереєстрального « реестру» до сусідів, що змусить повернутися до розгляду прикордонного питання.
Цей розпад СРСР, що почався, можна назвати « кітайським сезоном » у колишніх радянських республіках, оскільки великі торговельні угоди, обміни товарами, а також комерційними угодами. Майже всі країни пострадянського простору, зокрема Україні та Білорусі з потужним військово-промисловим комплексом, охоче, як про це заявив під час візиту до КНР в 1995. Президент Білорусії А. Лукашенко, розглядати КНР як « образ економічного розвитку», Китай особливо зосередився на середній частині країни. Усвідомлюючи, що Центральна Азія на момент розпаду СРСР не займає провідного місця в пріоритетах світових держав та сусідніх країн, китайське дипломатія, проте, з простого логіки, що не виходить за рамки традиційного схем « політичної реалізму», які припускають бажання зберегти «балананс сил», брак порушення "достас-кво" Намагання зупинити наступ на третіх держав, як - от Туреччині в Центральній Азії та Японії (у 1997 році). заступник держсекретаря США С. Тьмюльт також оголосив Центральну Азію стратегічними інтересами США, що лежить на традиційному геополіському впливу Китаю. Центральна Азія є яскравим прикладом конкуренції КНР та США в Азії, де, з огляду на гіркий досвід, коли виготовлено за підтримки Вашингтона рух « Талібан» незабаром вийшов з-під контролю, Пекін боїться провокації сепаратистів у СУАР в результаті проникнення НАТО по «косовському» сценарію. Характерно, що влітку 1999 р. У США на слуханнях конгресу вперше декілька уйгурів з зворушливими розповідями про скрутне становище в СУАРІ вперше виступили з дому.
Не будучи ще в змозі повністю зайняти місце слабої Росії в Північно-Східній Азії і витіснити її з трансазіатського Великого шовкового шляху, Китай з розумінням поставився до прагнення Москви грати особливу роль у СНГ і не хотів форсованого скорочення військово-політичного присутності Росії в регіоні (включаючи дислокації російської дивізії в Таджистані). Однак скорочення радянської армії в азіатській частині стало дуже загальним (численність дислоцованих на Далекому Сході військ за рік зменшилася на 150 тыс), що наклалося на відтік населення і створило « квакуум демографічної присутності»), а реорганізація військових округів у східних регіонах країни супроводжувалася, в умовах Нестача фінансування, труднощі в ремонтному обслугуванні, забезпечення паливом і комплектації бойовим складом, зсідання військово-морської активності і критичний стан ядерних ударних засобів наземного базування і літаків - носіїв ядерної зброї. З одного боку, це знижувало тиск на три ешелону ліній оборони КНР, але з іншого - створювало ситуацію «вакуума сили» і утворення « чорних дір», особливо в районі Центральної Азії, де абсолютно непідготовлено намагалися перейти до створення « вільної економічної зони», результатом чого стали інтенсивний наркотрафік, торгівля зброєю, трансгранічна злочинність. З розумінням поставились до Китаю і підписували ташкетську угоду про громадську безпеку, визнаючи право держав на « об'єднання оборони» і підкреслюючи: « Афганська криза свідчить, що зовнішня загроза для СНГ існує, і вона об'єктивно свідчить про крайню потребу військової інтеграції СНГ, за яку виступала Росія».
У Пекіні розуміли, що навіть якщо ви помітили можливість відновлення "імперських амбіцій" Росії, то не можете змінити їх, не можете. В умовах традиції відокремленості, сепаратизації внутрішніх районів населення більш ніж 50 національних меншин Китаю загальною кількістю більше 100 мільйонів чолов'яток, а також в умовах величезного розриву в рівнях модернізації та економічного розвитку східних прибережних і глибинних західних регіонів країни серйозні катастрофи на північно-західних країнах Китаю були потенційно розкольними соціально-політичними організаціями країни. Найбільше страх у Пекіні викликався через нові незалежні держави Середньої Азії, де ріст козахського, киргизьського і вузбекського націоналізму не міг не стимулювати підйом антикітайських та сепаратистських настроїв, зокрема в Сіньцзян (Уйгурстан і Кашгарія) і Тибеті. У КНР передбачали небезпеку можливого « елексу незалежності» з країн СНГ, зростання іредентистів нацміньшностей і відродження паннаціоналістичних освічень типу « Величний Туран», « Велична Монголія» або « Східний Туркестан». У міру цього дипломати КНР, на відміну від менш вишуканих емісарів Тайбея, уважно зважують кожну фразу, коли обговорюють делікатні національні історії під час переговорів на різних рівнях.
Овоювання китайськими експортно-імпортними компаніями великого ринку країн СНГ свідчить про наявність у Пекіна, на відміну від Росії, продуманої стратегії « прив'язки» економік колишніх республік СРСР до економіки КНР. Наприклад, існує певна відмінність між « сферою впливу», де значна частина товарообміну починає приходити на прикордонну і міжрегіональну торгівлю і Далекий Схід як би « відкупляється на відкупі» Північно-Східним провінціям КНР, а Центральна Азія - районам Північно-Адазаду. При цьому компанії Юґа, які намагаються прорватися на дуже привабливий і непривабливий до якості китайських товарів ринок пострадського простору, виступають « порушники конвенції», що діють на свій страх і ризик. Відновлення Великого шовку сприяє завершенню 1990 р. Коштовний шлях, який китайці вважають вигідною альтернативою російському Транссибу, — це місто Казахстан Транс’євразій.