Що важливо знати
Сама по собі угода з продажу великого інвестиційного фонду "Рознефті" консорціуму, який складається з компанії Glencore і катарського інвестиційного фонду, пройшла навряд чи в дусі бойової спеціальної операції. І. Так само як продавець, так і його репутація були цілком відповідними.
Тут все дуже забавно.
Glencore International AG , Це абревіатура відGl obal En ergy Co mmodities and Re sources, (в)Переклад українською: "Глобальна енергетична матерія" Це одна з складових трейдингової структури, яка має дуже своєрідну харизму. Це швейцарська трейдингова компанія, одна з найбільших постачальників сировини та рідкоземельних матеріалів у світі. Компанія почала будувати на принципах та прихованості, високорисковій та агресивної політики. Продавала іранську нафту в обхід ембарго, співпрацювала з Кубою і Лівією, працювала з ПАР в той час, коли там був апартеїд і це, м'яко кажучи, не привіталося . До речі, єдина компанія, яка постачала зерно в Радянський Союз, незважаючи на міжнародний заборону через війну в Афганістані. У 1983 році засновникам компанії, громадянам США Річу і Гріну було подано офіційне звинувачення (нацистський, недосвідчений Рудольфо Джуліані), і вони були змушені спочатку втікати з країни (один прийняли іспанське громадянство, інший і зовсім болівійське), а потім взагалі покинути справи, щоб не шкодити своїй дитині. Цікава деталь, саме вони заклали традицію: акціями Glencore може володіти тільки той, хто в ній працює, відійшов від справ — продавай. Ігору Івановичу Сечіну це повинно бути і зрозуміло, і, навіть, десь, близько.
Так, хлопці, м'яко кажучи, складні.
Що тут абсолютно точно - ніякої « політичної політики» при роботі з Glencore абсолютно не буде, як і ніяких « політичної впливу» - в абсолютно старих СШАх традиціях тут нічого особистого і політичного, тільки бізнес.
"Росніфта" - це контрольний пакет російської держави, який отримує не тільки гроші, але й гроші. Вона отримує фактично гарантований ринок збуту, причому без ринкової маржі (або з мінімальною). Дохід трейдерів вже закладений всередині структури частини самої « Роснефті », що стає майже найзолотішим бізнесом.
Кремль впевнений, що заплановані терміни попадання у бюджет коштів від приватизації 19,5% акцій "Роснефті" - до п'ятнадцятого грудня - будуть збережені. Усі нюанси за цим процесом вже узгоджуються з урядом, і президентом РФВИР-ХОДИНОМ.
У бюджет від приватизації "Розніфті" постануть я10,5 млрд. Президент РФ доручив уряду та Центробанку Росії здійснити поетичний конверт в рублі засобів від приватизації "Роснефті" таким чином, щоб уникнути курсових коливань.
Продаж пакета "Робенфті" відбувається в середовищі, де вартість компанії дещо збільшувалася (на початку року вся ціна становила 36 млрд доларів) і покликана доповнити державний бюджет.
Зверніть увагу, що приватизація "путинського типу" - з збереженням панконтролю за компаніями і поряд жорстких вимог щодо придбачів (у зокрема, надання ними втробного плану розвитку компаній, в які вони входять) традиційно критикується прихильниками ринкового лібералізму як "несправжня".
Справжня приватність, вони відзначають, "продовжує залишатися утопією".
1980-е: Зерно в обмін на нафту
У 1980-х компанія швидко налагодила зв'язки в Радянському Союзі і почала постачати продукти з США, також у обхідних установах президента Рональда Рейгана санкцій.
Хоча Marc Rich продавала цілий спектр біржових і сирьових товарів, вона завжди вважалася нафтою. Нефтані контракти з СРСР майже не мали, а було важче пробратися в систему експорту нафти, ніж у переробку алюмінії: монополізованою ще в 1920-х роках зовнішньою торговельною компанією « Суперефтелекспорт». Щоб отримати нафту, Marc Rich довелося створювати виробничі ПП, постачаючи обладнання і модерніюючи кілька нафтових заводів в Росії, Україні та Азербайджані. Різниця між внутрішньою та зовнішньою ціною ліхового продукту була пов’язана з витратами.
Але, справа не обмежувалася тільки новинами. Технологія укладення вигідних нафтових контрактів була обдана партнерами ще в 1973 році, коли, за даними журналу « ВусансеessWeek », вони купили на півдні Франції розкішний палац і поселили там дорогих паризьких проституток. Тут проводилися переговори з арабськими шейхами. "Метоод для шейхів" був успішно випробуваний на « першому радянському мільйонері» Артемі Тарасові. У своїх мемуарах "Мільйонер" він описує, як в кінці 1980-х спеціально для нього був знятий люкс у розкішному лондонському готелі, орендувана яхта з оркестром, як люди Марка Річа водили його по нічних клубах, пропонуючи взяти в номер будь-який танцюрист - фірма платить за все. Тарасів не тільки підписав прибутковий контракт для швейцарської компанії, але й вивів її на тодішнього міністра хлібної промисловості СРСР, і незабаром Макрік Rich почала по бартеру міняти аргентинське зерно на російські нафтові продукти.
Початок 1990-х: Алюміній, толлінґ, надприбутки
Контакти з Россією посилилися в 1990-і роки. Компанія, яка використала нерозбірливість після краху Радянського Союзу, скупила багато сировини за дуже низькими цінами.
"Наші ще не розбиралися в ринковій торгівлі, у заводів не було грошей, вони просили у банків, але банки не брали алюміній в заставу. Marc Rich приходив з грошима і брав алюміній", - пригадує в інтерв'ю Forbes бізнесмен Ігор Віншневський, на початку 1990-х глава алюмінієвого департаменту, а з 1998 до 2003 року - всього московського представника Glencore International.
Внутрішня ціна алюмінію становила 5-10% від його ринкової ціни на Заході, і значна частина різниці осідала на рахунках швейцарської фірми. Норму прибули Мерс Рох на операціях з російським сирьям на початку 1990-х років не береться назвати ніхто, кажуть тільки, що вимірювалася сотні відсотків.
Практичні пояснення
Коли 1992 року було дано дозвіл на толлінг - переробку російських підприємств, де заручився дальчеський сир за умовну плату, Marc Rich взяла на озброєння цей інструмент. Про те, як багато часу тому було відомо, 15 років тому високопоставлений російський сирьовий агент сказав:
« Вони вивозили глінозем, який не обкладається податками, тільки на вартість переробки, яку можна було б занижити, доклавши до цього часу, щоб домовитись з заводом. А чиновникам просто платили ренту і везли майже весь алюміній на експорт.
На початку 1990-х завдяки російському толліну третина всього алюмінію на світову біржовий ринок, за даними газети Washington Post, подавала саме Marc Rich + Co.
Зрештою, у 1992 році, в московському офісі компанії працювало близько 20 осіб, а вже через півтора року — понад сто.
« Прийшли в основному випускники МГИМО і колишні позашторговці з власними контрактами", - пригадує генеральний директор газети « Медчела» Алексій Іванушкін, який служив у московському офісі Marc Rich до голови департаменту фермоплавів.
Компанія охоче брала на роботу людей з апаратним досвідом: батько того ж самого Іванушкіна Геннадій, колишнього консула в Женеві та генерал КДБ в відставці, очолив російську службу безпеки швейцарської компанії.
З 1989 до 1993 року Marc Rich була одним з найбільших покупців російської нафти, алюмінію, міді, цинку, свинцю, вугілля, постачальника цукру та зерна. Річний обіг торгівлі компанії з країн колишнього СРСР складався з трьох-4 мільярдів доларів. Для порівняння: весь російський експорт 1993 року складався з 43 мільярдів доларів. Але того ж 1993 року ситуація компанії погіршилася.
Трейдери - кісточка компанії по всьому світу. У 1998 - 2002 роках московський офіс керував трейдером Ігор Віншневський, який підкорявся виконавчому директору і також алюмінієвому контракту Віллі Штроттхотте в Баарі. На 2007 рік формальний глава московської штаб-квартири - юрист Яна Тихонова, при цьому ні трейдери, ні фінансисти їй не підлягають. За словами Форbe, фактично офісом керує трейдер Володимир Щербак, який у свою чергу керує главою лондонського нафтового офісу Glencore Алекса Берда.
Кінець 1990-х: Ставка на виробництво, провал
Поки трейдери ділили владу після відставки Марка Річча, в Росії якраз розверталася приватізація, утворилися перші фінансові-промислові групи. У підприємства з’являлися власники, які почали підкопувати під себе всі зовнішні операції, не бажаючи віддавати їх на відкуплювальних трейдерах. « У певний момент наш бізнес зникав» - пригадує Алексій Іванушкін.
« У 1993 році ми вирішили створити підприємство і поїхали по всіх найбільших фірмах, - згадував у інтерв'ю газета « Ведмедики» колишній керівник ради директорів Братського алюмінієвого заводу Юрію Шляйфштейн. - У Marc Rich нам сказали, що у вас є тільки одна можливість - торгувати через нас, тому що ми контролюємо цей ринок." Але Шляйфштейн знайшов іншу можливість - він домовився з братами Девіда і Саймоном Рубенами, власниками значно меншої конкуруючої фірми Trans World Metals. Рубени взяли в склад російських підприємців братів Лева і Михаїла Чорних, які допомогли їм захопити контроль над експортом другого найбільшого російського виробника алюмінії, КрАЗа, а потім і над Саянським і Новокузним алюмінієвими заводами. І вже до середини 1990-их Glencore став лише другим експортером алюмінію з Росії, поступившись лідерству Рубенам і Чорним. У 1996 році, коли алюмінію експортують за рахунок експорту, вона вивезе 750 000 металів, а Trans World - більше мільйона, згадує Віншневський.
Нові програми Glencore в 1995-1996 роках докорінно змінюють стратегію компанії: якщо раніше це був майже чистий трейдер, який набув промислових активів, головним чином, щоб отримати доступ до видачі, то тепер компанія починає брати участь у управління компаніями. У Росії Glencore скуповує великі пакети металургічних заводів: Челябінського коректива, Середньомірного медеплавного, Дальполіталового. У минулому компанія намагається компенсувати значні інвестиції у виробництво, але затія не в стані.
А в 1998-му російському підрозділі Glencore і аж припиняє роботу на перспективі. Після того як ми опрацювали фінансові ринки в серпні, головний офіс дав команду розпродати російські активи і зосередитися на вибуванні боргів з постачальників. Повернутися не все. Наприклад, 25 мільйонів доларів, виділених на закупку нафти, у того, хто отримав скандальну популярність у зв'язку з реконструкцією Кремля та торгівлею з Іраком РАО "МЕС" зникли безповоротно.
« Жодної тонни нафти не було поставлено, всі гроші були вкрадені», - сіє один з колишніх нафтових трейдерів Glencore.
2000: "Русала" - це алюмінія.
Всі свої промислові активи Glencore до початку 2000-х продав російським компаніям. У 2000 році Glencore отримала можливість повернути свою роль найбільшого експортера російського алюмінію: найгірший конкурент, група Trans World до цього моменту була вигнана з Росії. Її заводи купили Борис Березський і Роман Абрамович. Разом з Олегом Деріпаською вони створили « Реусський алюміній ». У новонародженої компанії алюмінієвої компанії майже не було власної веб-сайтної мережі за кордоном, отже приблизно 80 відсотків експорту доводилося проводити через західних трейдерів.
« Їм було важко, і в перші роки після навчання « Роусала» Glenco продавала досить велику кількість їх алюмінію, — розповідає Віншневський і відразу ж застерігається: - Маржа, правда, була зовсім інша вже."
Александр Булігін, який був першим інтерв'ю у своєму призначенні, заявив про намір зменшити залежність від трейдерів і виконати обіцянку: 2006 року частка компаній впала до 15 відсотків.
2003: Суспільний співочальник "Руснефті"
Ґлейнсоре була лише частиною маленької « Нобель-Ойл», яка вилила на північ Республіки Комі нафту: швейцарська компанія боялася вторгатися в цю небезпечну для іноземних інвесторів відрасль російської економіки. Але в 2003 році Ґлейнсонер виділяє нафтову компанію « Розстебнути » Майклу Гуцерієву, за підрахунками, не менше 300 мільйонів доларів на купівлю нових родовищ, отримуючи від 40 до 49% в трьох доблесках нафтової компанії: « Вар'єганефті», « Ульярнафті» та « Нафта-Ульленськоватора».