Що важливо знати
Видовбав дятел у осині дупло, зробив гніздо і вивів діток - трьох дятликів.
Малі ростуть, і дятел радіє. « Викраю, — думає вона, — я зможу допомогти у старості".
Але недарма говориться: « У дитла дятла не довгий носок, ніхто б його не знайшов!» Не вмів він радіти про себе, а розрубав на весь ліс про своїх дітей. « О, і які ж гарні діти я маю! І розумні і пригожі. Інших таких дітей немає на світі!»
Прочула про це лисиця. Вона хотіла, щоб її діти були дітловими пташками. Але як їх дістати з гнізда? Лазити на дерева лисиці не вміє.
Зростить дятел діток - годує, піт, а лисиці в осіни похапить, скручує зуби і думає, як би їй дятлових пташчиків зі світлу жити.
І придумала нарешті.
Підходить раз до осіни і давай хвостом по дереву стукати.
Висунув дятел голову з дупла:
— Ти що, лисичка, робиш? Навіщо мені мої діти лякаєш?
— Ось як? — говорить лисиця. — А у тебе і діти є?
— Так, — каже дятел. - І такі гарні дітки!
— Ну так гони їх геть, та й сам вибирайся, а то я зараз дерево буду рубати...
- Навіщо тобі дерево це?
— Чому? Розпилю на дрова, пекти буду.
— Ой, лисичка, ой, матуся, — почав допитувати дятел. — Дайте діток спочатку вигодовувати, а потім і руби дерево. Куди ж я тепер з малюками-то дінуся?
А лисиця ще сильніше стукає хвостом по дереву:
- Я не можу чекати, поки вигодуєте дітей! Хто ж винен, що ти якраз на цій осіні гніздо влаштував! Хіба мало було дерев у лісі?
— Це правда, — говорить дятел, — дерев у лісі багато, але хто міг знати, що ось ця стара гнила осина знадобиться тобі на дрова!
— Перш ніж почати гніздування, треба було запитати, — злиться лисиця. — Сам винен! Почесал дятел свою пёстру голову:
- Що ж мені, лисонько, робити? Порадь.
Вона обійнялася, повертала хвостом і каже:
— Збрости мені одного дятлика, тоді не буду рубати дерево.
Дятел думав, що буде дуже шкода дитину, і що робити, коли вона залишиться з ним хоча б двоє. І скинув одного птенчика. Вона підхопила його лисицю, побігла за кущем і з'їла.
На другий день приходить знову:
— Скинь ще одного дятлика, то дерево буду рубати, — і давай хвостом по осіні стукати.
Він мусив ще одного скинути, як не впрошував дятел.
Пташині лисиці. Через день прийшла знову. Шкода дятлу останнє дитя віддавати. Він каже:
- Зачекай, лисичко, хоча б до завтра. Дай ще хоч трохи дитинці потішитися.
— Ладно, — погодилася лисиця. — Приду завтра.
Сидить дятел у дуплі, сумує і все думає, як би йому врятуватися від лисиці. Та нічого придумати не може.
Тим часом до неї прилітає сіра ворона.
— Так, мовляв, і так, — каже дятел, повісивши ніс. — Не до гостей мені, кумшка: останнє дитя лисиці забирає...
Крука була птах стара і розумна, не така, як інші.
— Дурень, — каже вона, — а ти не віддавай!
- Тоді лисиця скрубає нас.
- Вона лише лякає. Як прийде завтра, ти скажи їй: « Рубі собі, я тебе не боюся! »
Він був радий дятел, подякував ворону за розумну пораду і навіть добре її вкусив жуками-короїдами.
Прибігає на інший день лисиці.
— Ну, дятел, — каже вона, — давай, що обіцяв, а то зараз дерево скрубю,
А дятел висунув свій довгий ніс з дупла і каже:
— Руби собі, я тебе не боюсь! Здивована лисиця: звідки дител розуму набрався?
- Хто це тебе навчив так говорити? — Питає вона.
— Моя свояченица, ворона-кума! — Він сміливо відповів.
На дятлову куму обійшлося лисиця, яка була сірою вороною.
« Стій, — думає я, — я не прощу тобі цього! » І пішла, ковтаючи слину.
Думала, що вона думала, як би помститися вороні, і нарешті надумала. Вибігла на полянку, лягла і прикинулася мертвою.
Побачила це з дерева ворона. « А, — зраділа, — непогана їжа валяється».
Вона махала крилами, а потім вмигся біля лисиці. Спочатку клюнула її в хвіст, щоб перевірити, чи справді мертва лисиця.
А та навіть не шепохнулася. Лежить як нежива.
Крука висміювала, підстрибнула до голови і вже зібралася люнути в очі, а лисиця як схопиться і чап ворону за ногу!
— Ага! — Засміялася лисиця, поскавши зуби. - Ти спала мені на обід замість дятлова Птачика! Ти знатимеш, як дятла навчати.
— Ну що ж, — каже ворона, — ти перехитрила мене. Тепер я лише боюся одного: щоб ти не мучила мене так, як твоя мати моя мучила.
— А як же вона мучилася? Я щось не пригадую.
- Ти тоді мала...
- Так розкажи.
— Гаразд, розповім, — погодилася крука. — Справа була так. Твоя мати зловила мою матір. Ось як ти мене зараз...
- Я розумію, вона перебила лисицю. - Моя мати була не така дурна, як твоя.
— Так, так, — відповіла ворона. Вона була розумна, і не хотіла їсти мою матір з пір'ям, бо пір'я - це несмачні пера!
— Звичайно, невкусні! — Я стверджую лисицю.
- Так що твоя мати зробила: взяла два решіта, посадила в них мою матір, потім склала решета разом, і наче пустила їх з крутої гори, так на моїй матері і пір'їнка не залишилося, всі дочіста осипалися. Брр! — Трахнулася ворона. - Це ж для нас, ворон, найстрашніше борошно...
« Добре, — подумала лисиця. - Я не буду і я дурнею своєї матері."
Вона дістала два решіта, посадила туди дятлову куму да і пустила решета з крутої гори. Решіта роз'їхалася вбік, а ворона піднялася і полетіла на дерево.
Видовбав дятел у осині дупло, зробив гніздо і вивів діток - трьох дятликів.
Малі ростуть, і дятел радіє. “Виражу,- думає,- деток - буде мені в старості допомогарії.
Але не дивно, що дятла не має довгого носочка, ніхто не міг би його знайти! Всі хваляться, Ох, і які ж у мене гарні діти! І розумні і пригожі. Інших таких дітей немає на світі!. 8.
Прочула про це лисиця. Вона хотіла, щоб її діти були дітловими пташками. Але як їх дістати з гнізда? Лазити на дерева лисиці не вміє.
Зростає дятел діток - годує, піт, а лисиці в осіни похапить, скручує зуби та все думає, як би їй дятлових пташчиків зі світла жити.
І придумала нарешті.
Підходить раз до осіни і давай хвостом по дереву стукати.
Висунув дятел голову з дупла:
Ти що, лисиця, робиш? Навіщо мені мої діти лякаєш?
Ось як? - А у тебе і діти є?
Так, він говорить дятел. - І такі гарні дітки!
Ну так гони їх геть, та й сам вибирайся, а то я зараз дерево буду рубати...
Навіщо тобі дерево це?
Чому це? Розпилю на дрова, пекти буду.
Ой, лисичка, ой, матуся,- почав допитувати дятел. - Дай спершу деток вигодувати, а потім і руби дерево. Куди ж я тепер з малюками-то дінуся?
А лисиця ще сильніше стукає хвостом по дереву:
Я не можу чекати, поки вигодуєте дітей! Хто ж винен, що ти якраз на цій осіні гніздо влаштував! Хіба мало було дерев у лісі?
Воно-то правда,- говорить дятел,- дерев у лісі багато, але хто міг знати, що ось ця стара, гнила осина знадобиться тобі на дрова!
Перед тим як гніздо робити, треба було запитати, - злиться лисиця. - Сам винен! Почесал дятел свою пёстру голову:
Що ж мені, лісонько, робити? Порадь.
Облизилася хитра лисиця, повертала хвостом і каже:
Збрости мені одного дятлика, тоді не буду рубати дерево.
Подумав дятел - шкода дитятко, та що робити: хоч двоє йому залишаться. І скинув одного птенчика. Вона підхопила його лисицю, побігла за кущем і з'їла.
На другий день приходить знову:
Злізь ще одного дятлика, а то дерево буду рубати, - і давай хвостом по осіні стукати.
Практичні пояснення
Він мусив ще одного скинути, як не впрошував дятел.
Пташині лисиці були дуже чутливі. Через день прийшла знову. Шкода дятлу останнє дитя віддавати. Він каже:
Зачекай, лисичка, хоча б до завтра. Дай ще хоч трохи дитинці потішитися.
Гаразд,-заговорилася лисиця. - Прийду завтра.
Сидить дятел у дуплі, сумує і все думає, як би йому врятуватися від лисиці. Та нічого придумати не може.
Тим часом до неї прилітає сіра ворона.
Так, мовляв, і так,- говорить їй дятел, повісивши ніс.- Не до гостей мені, кумшка: останнє дитя лисиці забирає...
Крука була птах стара і розумна, не така, як інші.
Дурень,- каже вона, - а ти не віддавай!
Тоді лисиця скриває нас, все одно нас загутять.
Вона лякає. Як завтра прийде вона, скажи їй: “Рубі собі, я тебе не боюся! ”
Він був радий дятел, подякував ворону за розумну пораду і навіть добре її вкусив жуками-короїдами.
Прибігає на інший день лисиці.
Ну, дятел,- каже,- давай, що обіцяв, а то зараз дерево скрубю,
А дятел висунув свій довгий ніс з дупла і каже:
Руби собі, я тебе не боюся! Здивована лисиця: звідки дител розуму набрався?
Хто це тебе навчив так говорити? - питає вона.
Моя свояченица, ворона-кума! - Він сміливо відповів.
На них напала лисиця, і вони почали пускати сіру ворону.
“Я не прощу тобі цього! ” І пішла, ковтаючи слину.
Думала, що вона думала, як би помститися вороні, і нарешті надумала. Вибігла на полянку, лягла і прикинулася мертвою.
Побачила це з дерева ворона. "А-а,- втішилася,- непогана їжа валюється 16.
Вона махала крилами, махала - і вмиг біля лисиці оглуті. Спочатку клюнула її в хвіст, щоб перевірити, чи справді мертва лисиця.
А та навіть не шепохнулася. Лежить як нежива.
Крука висміювала, підстрибнула до голови і вже зібралася люнути в очі, а лисиця як схопиться і чап ворону за ногу!
Ага! - Засміялася лисиця, поскавши зуби. Ти знатимеш, як дятла навчати.
Ну що ж,- говорить ворона, - ти перехитрила мене. Тепер я лише боюся одного: щоб ти не мучила мене так, як твоя мати моя мучила.
А як же вона мучилася? Я щось не пригадую.
Ти тоді мала...
Так розкажи.
Гаразд, я розповім, вона погодилась на ворону. Твоя мати зловила мою матір. Ось як ти мене зараз...
Ну зрозуміло, - перебила її лисиці. - Моя мати була не така дурна, як твоя.
Так-так,- відповіла ворона. - Вона справді була розумна, не захотіла їсти мою матір з пір'ям: пір'я-то ж невкусні!
Звичайно, несмачні! - Я підтвердила лисицю.
Так от що твоя мати зробила: взяла два решіта, посадила в них мою матір, потім склала решета разом і як пустить їх з крутої гори, так на моїй матері і перишка не залишилося, всі дочіста осипалися. Брр! - Вона жахлива, бо це для нас, ворон, найстрашніший біль.
"Добре, - подумала лисиця. - Не буду і я дурною своєї матері."
Вона дістала два решіта, посадила туди дятлову куму да і пустила решета з крутої гори. Решіта роз'їхалася вбік, а ворона піднялася і полетіла на дерево.
Видовбав дятел у осині дупло, зробив гніздо і вивів діток - трьох дятликів.
Малі ростуть, і дятел радіє. “Виражу,- думає,- деток - буде мені в старості допомогарії.
Але не дивно, що дятла не має довгого носочка, ніхто не міг би його знайти! Всі хваляться, Ох, і які ж у мене гарні діти! І розумні і пригожі. Інших таких дітей немає на світі!. 8.
Прочула про це лисиця. Вона хотіла, щоб її діти були дітловими пташками. Але як їх дістати з гнізда? Лазити на дерева лисиці не вміє.
Зростає дятел діток - годує, піт, а лисиці в осіни похапить, скручує зуби та все думає, як би їй дятлових пташчиків зі світла жити.
І придумала нарешті.
Підходить раз до осіни і давай хвостом по дереву стукати.
Висунув дятел голову з дупла:
Ти що, лисиця, робиш? Навіщо мені мої діти лякаєш?
Ось як? - А у тебе і діти є?
Так, він говорить дятел. - І такі гарні дітки!
Ну так гони їх геть, та й сам вибирайся, а то я зараз дерево буду рубати...
Навіщо тобі дерево це?
Чому це? Розпилю на дрова, пекти буду.
Ой, лисичка, ой, матуся,- почав допитувати дятел. - Дай спершу деток вигодувати, а потім і руби дерево. Куди ж я тепер з малюками-то дінуся?
А лисиця ще сильніше стукає хвостом по дереву:
Я не можу чекати, поки вигодуєте дітей! Хто ж винен, що ти якраз на цій осіні гніздо влаштував! Хіба мало було дерев у лісі?
Воно-то правда,- говорить дятел,- дерев у лісі багато, але хто міг знати, що ось ця стара, гнила осина знадобиться тобі на дрова!
Перед тим як гніздо робити, треба було запитати, - злиться лисиця. - Сам винен! Почесал дятел свою пёстру голову:
Що ж мені, лісонько, робити? Порадь.
Облизилася хитра лисиця, повертала хвостом і каже: